Portal:Основи правознавства

МОДУЛЬ 1. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ

ТЕМА 1.1. ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА Короткий зміст теми Порівняльна характеристика понять «країна», «суспільство», «держава». Поняття суспільних відносин і особливості їх організації. Поняття і загальна характеристика організуючих засад, що функціонують у суспільстві, та їх конкретно–історичний характер. Особливості впорядкування суспільних відносин у додержавний період: суспільна влада, соціальні норми, механізм. Причини виникнення держави і права. Теорії походження держави і права. Форми виникнення держави. Зміни в організації суспільних відносин з появою держави. Соціальне призначення держави. Інші соціальні інститути в системі засобів впорядкування суспільних відносин. Причини і особливості виникнення нових держав у сучасних умовах.

Ключові слова Суспільство, соціальні інститути держава, суспільні відносини, родова громада, плем’я, неолітична революція, мононорми Іменний покажчик Фома Аквінський, Конфуцій, Арістотель, Роберт Фільмер, Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Луї Монтеск’є, Жан Жак Руссо, Герберт Спенсер, Лев Петражицький, Фрідріх Енгельс, Карл Маркс, Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза

1.1.1. Суспільство, країна, держава: спільне та відмінне Суспільство виступає як система різноманітних суспільних зв’язків і суспільних відносин. Суспільство є найскладнішою природно–історичною соціальною системою, що, в свою чергу, складається із соціальних спільнот. Суспільство і людина нерозривно пов’язані між собою. Великий грецький філософ Арістотель, називаючи людину суспільною твариною, тим самим підкреслював, що поза суспільством розвиток та існування людини є неможливими. Суспільство постає одночасно і як середовище, і як складний механізм задоволення життєвих потреб людини. Відповідно до цих потреб у будь–якому суспільстві існують певні структурні елементи – соціальні інститути: 1) інститут сім’ї – забезпечує відтворення людини; 2) інститут економіки (виробництво матеріальних благ) – забезпечує набуття засобів існування; 3) інститут освіти та науки – забезпечує одержання, накопичення і передачу інформації; 4) інститут духовності (релігія, нерелігійні типи світогляду, мистецтво, філософія) – задовольняє духовні потреби людини; 5) інститут управління (влада, держава, право та інші соціальні норми) – забезпечує безпеку суспільства та людини, громадський порядок. У різні періоди історичного розвитку суспільство набувало різноманітних форм, змінювалася його структура. Первісне суспільство було соціально однорідним, воно не знало соціальної стратифікації. Через це воно могло існувати без держави. Інститут управління був представлений владою, що мала неполітичний характер (влада старійшини, вождя, народних зборів). З переходом до цивілізаційної форми існування су¬спільство стає соціально-неоднорідним. У ньому складаються відносно самостійні спільноти: касти, стани, класи. Стратифіковане суспільство завжди є внутрішньо суперечливим: інтереси раба прямо протилежні інтересам рабовласника, бідні та багаті переслідують у житті різні цілі тощо. Світовий досвід свідчить, що саморуйнуванню такого суспільства в змозі запобігти тільки державна організація. Держава постає як соціальний інститут, покликаний протистояти антисоціальним, руйнівним силам, керувати виконанням загальнозначущих справ, забезпечувати внутрішню і зовнішню безпеку суспільства. Терміни „країна” та „держава” нерідко використовуються як синоніми. Але з погляду юридичної науки ці поняття не є тотожними. Поняття „країна” за своїм змістом є ширшим, ніж поняття „держава”. Воно має не тільки правове, але й географічне значення. У правознавстві термін „країна” вживається у сенсі території, що має певні кордони, користується державним суверенітетом або перебуває під владою іншої держави. Історично відомі такі види підвладних країн як колонії, підопічні території. В наші часи країнами нерідко називають адміністративні або автономні частини держави. Наприклад, Країна Басків є складовою частиною Королівства Іспанія. У фізичній географії країна – це велика територія, виділена за географічним положенням, рельєфом, природними умовами та ресурсами. Наприклад, такою є гірська система Карпати–Татри, Західносибірська рівнина тощо. Кордони географічних країн та держав можуть не співпадати. Наприклад, територія гірської країни Кавказ входить до складу декількох суміжних держав (Російська Федерація, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Туреччина). Термін „держава” застосовується як тотожний поняттю „країна” для позначення сукупності людей, території, на якій вони проживають, і суверенної у межах даної території влади. Цей же термін вживається в суто юридичному сенсі для позначення організації політичної влади, головного інституту політичної системи суспільства, який спрямовує та організує за допомогою норм права спільну діяльність людей, захищає їх права та інтереси.

1.1.2. Влада і соціальні норми у первісному суспільстві Найбільш ранньою формою об’єднання людей було первісне людське стадо, на зміну якому пізніш прийшла родова громада. Зазвичай, родова громада нараховувала декілька десятків людей. Розподіл праці здійснювався за статтю та віком; всі результати трудової діяльності розподілялися нарівно між членами громади. Розростання роду призводило до відокремлення від нього нових родових колективів. Їхнє об’єднання складало плем’я. Відносини між родовими громадами були нерегулярними та, зазвичай, не сягали поза розмежування господарської території та обміну надлишковими продуктами. У родовій громаді виникали різноманітні, хоча й примітивні, відносини, можливі були конфлікти. Координація відносин та врегулювання конфліктів вимагали керівних засад, влади. Вищою владою в родовій громаді були збори всіх дорослих членів громади. Їх постанови (наприклад, рішення про зміну місця мешкання, про вигнання за межі громади члена роду, що завинив) були обов’язковими для всіх. У родовій громаді міг з’явитися одноосібний лідер (умовно його називають старійшиною). Він не обов’язково був найстаршим за віком. Лідером міг стати головний носій знань, життєвого досвіду, або ж найбільш щасливий здобувач, організатор полювання. Дуже схожим було становище вождя племені з тією лише різницею, що він застосовував свою владу набагато рідше: лише в тих випадках, коли потрібно було розв’язати конфлікт між громадами чи вжити заходів до самозахисту від племені–суперника. Старійшина і вождь не претендували на привілеї, їх влада базувалась виключно на особистому авторитеті та сприймалася як похідна від влади колективу. Влада, таким чином, не була відокремлена від людей, не було пануючих і підвладних осіб. Зрозуміло, не було в первісному суспільстві ані властивого державі апарату влади, ані податків, ані чітко визначеної території, на яку поширюється влада родової громади. Відносини між членами громади регулювалися за допомогою соціальних норм (правил поведінки). Головними джерелами правил поведінки були міфи, традиції, звичаї, ритуали, обряди. Вони регулювали працю, побут, сімейні стосунки, відтворення населення та розв’язання конфліктів. Соціальні норми додержавного суспільства не можуть бути зараховані ані до категорії правових, ані до категорії моральних норм. Це – мононорми. Найбільш поширеним видом мононорм були звичаї. Ознаки мононорм: 1) вони складалися стихійно, існували виключно у свідомості людей і передавалися з покоління в покоління усно; 2) провідним засобом регулювання була заборона; 3) характерною була відсутність суб’єктивних прав, виникнення зачатків позитивних обов’язків. Права та обов’язки члена родової громади складали одне ціле; 4) норми поведінки забезпечувалися всім колек¬тивом громади, а не спеціальним апаратом примусу, який був відсутнім у первісному суспільстві.

1.1.3. Теорії походження держави і права Пізнання держави і права варто починати з вивчення питання щодо їх походження. Держава і право – складні явища. Відсутність документальних свідчень щодо процесу їх становлення й особливості людського розуму, який не в змозі, зазвичай, впіймати момент якісного переходу від одного стану до іншого, призвели до виникнення безлічі теорій походження держави та права. Прихильники теологічної теорії стверджують, що держава і право – наслідок божественної волі. Найбільш яскраво теологічна теорія виражена в працях відомого католицького богослова Фоми Аквінського. Його тези взяла на озброєння католицька церква, але в цілому, в європейських та американських державах теологічна концепція сьогодні не має авторитету. Інша ситуація в країнах ісламу, де теологічна теорія походження держави і права вважається основною, а священна книга – Коран – дотепер розглядається як головне джерело права і державної влади. Патріархальна теорія вбачає причину виникнення держави у розростанні та розвитку родини. Підвалини цієї теорії за¬кладені китайським філософом Конфуцієм та давньо¬грецьким філософом Арістотелем. Найбільш чітко виклав цю теорію англійський філософ Роберт Фільмер. На світанку нового часу поширення здобула природно–правова теорія. Гуго Гроцій та Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон Локк, Жан Жак Руссо вважали, що крім права, встановленого державою, існують вічні, розумні правила поведінки, що випливають із самої природи людини. Ці правила вони й називали природним правом. Для захисту та дотримання природних прав люди домовились створити державу. В подальшому держава стала вважатися правителями своєю вотчиною, і зміст договору було втрачено. Порушення правителем природних прав підданих є підставою для його повалення. Природно–правова (договірна) теорія з успіхом використовувалася у боротьбі зі старезними феодальними порядками. У наш час вона втратила свій вплив, але окремі положення природно–правової теорії актуальні й сьогодні. Якщо розглядати державу як наслідок суспільного договору, то особа та держава виявляються рівними партнерами. Такий підхід цілком відповідає сучасному уявленню про правову державу. Шарль Луї Монтеск’є вважається засновником теорії географічного детермінізму. Він одним з перших звернув увагу на роль природнокліматичних умов на розвиток суспільства. Визнаючи наявність у людини природних прав, він категорично відкидав теорію суспільного договору, вважаючи, що держава і встановлене державою право виникли в результаті природних причин, а саме розвитку людини та суспільства у певному географічному середовищі. Доволі поширеною є теорія насильства. Її засновники – Шан Ян, Людвіг Гумплович, Євген Дюрінг та Карл Каутський. Походження держави та права ця теорія пов’язує з зовнішнім або внутрішнім (або й з тим і іншим) насиль¬ст¬вом. Зовнішнє насильство – завоювання одного народу іншим, внутрішнє – економічне насильство однієї частини суспільства над іншою. В теорії насильства є певне раціональне зерно. Так, зовнішнє насильство відіграло чималу роль в утворенні низки держав, серед яких – варварські королівства часів раннього середньовіччя: Золота Орда, Велике князівство Литовське тощо. Органічна теорія, засновником якої був англійський соціолог і філософ Герберт Спенсер, розглядає державу як наслідок еволюції природи. Уряд відіграє в державі ту ж роль, що й мозок у людини, землеробство та ремесло становлять систему органів харчування, транспорт та зв’язок – розподільчу систему держави і т.ін. Сучасна юриспруденція дотепер використовує окремі елементи концепції Спенсера. Зокрема, у багатьох визначеннях держава характеризується як система взаємозалежних спеціалізованих органів. У ХІХ сторіччі зусиллями Карла Маркса та Фрідріха Енгельса була створена класова (економічна) теорія походження держави й права. З їх погляду держава і право виникли одночасно через появу приватної власності і розшарування суспільства на класи. Класова теорія має певні переваги, зокрема, вона привертає увагу до найважливішого чинника виникнення держави і права – рівня розвитку економіки. Психологічна теорія, яку запропонував російсько–польський юрист Лев Петражицький, пояснює виникнення права властивостями людської психіки. Право, з його погляду, виникло з емоцій та переживань людини, її уявлень про належну та неналежну поведінку. Виникнення держави пов’язане з потребою людини жити в колективі, психологічною залежністю більшості людей від думки й авторитету лідера. Всі зазначені теорії зіграли певну роль у поясненні природи держави і права та причин їх виникнення, але жодна з них не в змозі пояснити, чому до початку великих географічних відкриттів (межа XV–XVI ст.) державні інституції існували лише в окремих регіонах земної кулі (Європа, південна та східна частини Азії, Північна Африка, Центральна та частково – Південна Америка).

1.1.4. Причини виникнення держави і права Лише у ХХ ст. завдяки даним археології й етнографії була вироблена теорія, яка дала відповідь на це питання – теорія неолітичної революції (кризова теорія). Суть її полягає в наступному. Привласнюючий тип господарства (полювання, рибальство, збирання), властивий пер¬вісному суспільству, на певному етапі перестав відповідати потребам людства. Вирішальну роль зіграли в цьому екологічні кризові явища. До Х тисячоліття до н.е. останній на Землі льодовиковий період закінчився, клімат потеплішав. Це привело, з одного боку, до зростання населення, з другого, до вимирання та винищення тварин, які були звичним предметом полювання. Сполучення цих факторів загрожувало самому існуванню людини як біологічного виду. Людство відповіло на цю кризу переходом до принципово нового типу господарювання: від привласнюючої економіки воно пере¬йшло до економіки відтворюючої (землеробство, скотарство, ремесло). Зрозуміло, що відтворююча економіка виникала тільки там, де існували відповідні кліматичні умови, де були види флори та фауни, придатні для одомашнювання. Процес переходу від привласнюючої до відтворюючої економіки називають неолітичною революцією. Відтворююча економіка неоліту призвела до розвитку продуктивних сил, ускладнення організації праці, її розподілу, виникнення обміну, а в соціальному відношенні – до соціальної стратифікації, тобто появи різноманітних соціальних прошарків (страт). Соціальна влада родової громади та примітивні мононорми не могли регулювати нові економічні відносини, згладжувати протиріччя між виникаючими стратами, що зароджувалися. Відтворююча економіка вимагала спеціалізації людської діяльності, у тому числі – появи управлінської функції. Мали з’явитися особи, зайняті винятково організацією суспільної праці – професійні управлінці, чиновники. Перші в історії людства держави виникли там, де існували найбільш сприятливі умови для землеробства – у долинах великих історичних рік Сходу (Нілу, Тигру та Євфрату, Гангу, Інду, Янцзи). Для регулювання нових суспільних відносин, що вже не могли забезпечуватися мононормами, створювалось право. Воно складалося двома шляхами: 1) частина звичаїв санкціонувалася державою і продовжують діяти вже як правові звичаї; 2) держава створює нормативні акти, що містять правила поведінки, обов’язкові для всіх. Держава та право виникли, таким чином, через господарську необхідність, з потреб відтворюючої економіки. Виробництво і розподіл продуктів харчування, одягу, інших предметів побуту, знарядь праці в нових умовах стало неможливим без системи управління та забезпечення громадського порядку.

1.1.5. Форми первісного виникнення держави Як зазначалось, на думку авторів класової (економічної) теорії походження держави причини виникнення держави і права в усіх народів є однаковими, а конкретні форми – різними, оскільки на цей процес впливали різні фактори. Вони розрізняють наступні форми виникнення держави: 1) афінська (класична) форма. Держава в афінському суспільстві виникла внаслідок загострення внутрішніх суперечностей між знатними за походженням та рядовими членами громади, які були пом’якшені шляхом послідовних реформ, без внутрішнього або зовнішнього насильства; 2) римська форма. Держава у Римі виникла внаслідок боротьби між повноправними патриціями та неповноправними плебеями, які не мали доступу до громадської землі та управління громадою. Тобто, вирішальну роль зіграла внутрішня суспільна боротьба; 3) германська форма. Виникнення держави у германських племен було прискорене завоюванням германцями величезних Римських володінь. Германці не могли панувати над римлянами за допомогою родоплемінних структур, тому й вимушені були створити новий управлінський апарат. За основу багато в чому вони взяли саме римські державні інституції.

1.1.6. Похідне виникнення держав Держави виникають і в сучасному світі. Таке виникнення держави відрізняється від первинного тим, що нова держава виникає не на порожньому місці, а на основі окремих елементів колишньої держави і з використанням вже наявних готових моделей державності. Похідне виникнення держав має наступні варіанти: 1) ліквідація колишньої держави в результаті революції і виникнення нової держави (але на тій же території, населеній тим же народом). Прикладом тому може бути Перша республіка у Франції, проголошена в 1792 р., Російська Радянська Федеральна Соціалістична республіка, що виникла в результаті Жовтневої революції 1917 г.; 2) розділення держави. Таким чином виникли Чехія і Словаччина в результаті розділу федеральної Чехо–Словаччини, пострадянські держави в результаті розпаду СРСР; 3) сецесія частини держави і населення. Таким шляхом виникли Эритрея, що вийшла з складу Ефіопії, Бангладеш, що вийшла з Пакистану; 4) об'єднання декількох держав. Прикладом може бути об'єднання ГДР і ФРН в 1990 р. 5) виникнення держави в результаті національно–визвольного руху. Створення нових держав на руїнах колоніальних імперій (перш за все – Британської і Французької) стало найбільш поширеним способом створення держав в ХХ в. Багато держав (Мозамбік, Алжір, Ангола, В'єтнам) виникли в результаті збройної боротьби, інші (Мадагаскар, Танзанія) добилися незалежності від метрополій мирним шляхом. Деякі з народів, що добилися незалежності, мали власну державність в доколоніальний період (Індія, Єгипет), інші – ні. У будь–якому випадку і ті, й інші нові держави спочатку будувалися на державних моделях, що вже є в світі. Більшість нових незалежних держав орієнтувалися на державний лад колишньої метрополії, проте деякі проголошували своїм зразком соціалістичні держави. Надалі вони, як правило, відходили від спочатку вибраних моделей.

1.1.7. Соціальна сутність держави Сутність держави – це те головне, що визначає її зміст, призначення та функції. Поняття «сутність держави» має два значення: По–перше, під ним розуміють призначення і функціонування державної влади, сенс існування і роль держави в житті суспільства. Зазвичай, в сутності держави виокремлюють класовий (становий) та загальнолюдський зміст. Як класова (станова) інституція держава захищає певні вузькокласові інтереси. Наприклад, рабовласницька держава закріплювала юридичну безправність рабів, за допомогою державного апарату тримала рабів у підпорядкуванні рабовласникам. З іншого боку, кожна держава організовує виконує загальні справи, важливі для всіх членів суспільства. Наприклад, державна влада організує оборону від зовнішніх ворогів, забезпечує правопорядок. По мірі розвитку загальносоціальний та загальнолюдський зміст держави витісняє її вузькокласові функції. Гуманістична тенденція розвитку держави особливо чітко простежується у розвинутих країнах Європи та Америки. Друге значення поняття «суть держави» пов'язано з проблемою приналежності державної влади певному соціальному шару, з питанням про те, хто і в чиїх інтересах здійснює державну владу. У цьому сенсі слова існують такі точки зору: 1) держава є знаряддям панування експлуататорського класу (рабовласників, феодалів, буржуазії). 2) державна влада завжди належить еліті (олігархії); 3) державна влада належить менеджерам–управлінцям, оскільки сама державна влад є різновидом соціального менеджменту; 4) єдиним джерелом державної влади є народ, а державна влада повинна здійснюватися в інтересах і під контролем народу; Суперечки про суть держави належать до «вічних» наукових проблем. Рішення окремих аспектів цієї проблеми породжує нові питання про призначення і роль держави в суспільстві.

Тести до теми 1.1

1. Поняття „країна” та „держава” є тотожними Так Ні +

2. Поняття „суспільні зв’язки” є тотожним поняттю „суспільні відносини” Так Ні +

3. Страта – це соціальний прошарок (стан, каста, клас) Так + Ні

4. Родова громада – це різновид первісного стада Так Ні +

5. Основна соціальна одиниця первісного суспільства сім’я родова громада + плем’я

6. Соціальні норми первісного суспільства формувались стихійно та передавались з покоління в покоління + створювались старійшинами родових громад приймались на зборах племені

7. Неолітична революція – це перехід від привласнюючої економіки до відтворюючої + перехід від рабовласництва до феодалізму перехід від ручної праці до промислової

8. Яка теорія пояснює походження держави і права божественним втручанням? теологічна + патріархальна природно–правова

9. Яка теорія вбачає причину походження в природній еволюції? органічна + класова психологічна

10. Жан Жак Руссо був прибічником наступної теорії походження держави і права: органічна географічна природно–правова +

11. Первісною формою виникнення держави є вавілонська афінська + англійська

12. Похідною формою виникнення держави є сецесія + колонія метрополія

13. Олігархія – це влада вузького кола найбагатших людей + монополістичне об’єднання підприємців влада знатних за походженням людей

ТЕМА 1.2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВИ Короткий зміст теми Поняття і основні ознаки держави. Проблеми визначення поняття «держава». Суверенітет держави: поняття, ознаки, гарантії. Функції держави: поняття, види та підстави класифікації. Історичні типи держави і права: поняття і загальна характеристика. Ключові слова Функція держави, цивілізація, формація, суверенітет держави Іменний покажчик Карл Маркс, Микола Данилевський, Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер Герберт Спенсер, Деніел Белл 1.2.1. Держава та її основні ознаки У світовій юридичній науці немає загальноприйнятого визначення держави, що пояснюється складністю цього соціального і юридичного явища. Різні мислителі визначали і визначають її як: – земного бога; – організоване насильство; – юридичну особу, що репрезентує суспільство; – інформаційну систему; – організацію загальних справ. Тому логічно спочатку з’ясувати зовнішні ознаки держави, які відрізняють її державу від суспільства та його політичних організацій. До них відносяться: 1) народ – сукупність індивідів, що об’єднані правовим зв’язком з державою. Цей зв’язок про¬сте¬жується в інститутах громадянства (у республіках) або підданства (у монархіях). Поняття “державний народ” слід відрізняти від поняття “населення держави”, яке ширше за обсягом: до нього включають не тільки громадян, але й іноземців, й осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають на території держави; 2) територія – матеріальна база держави. Це частина земної кулі, з якою історично пов’язаний державний народ, яка має межі, визнані міжнародним співтовариством. Територія держави – це простір, у межах якого здійснюється державна влада; 3) публічна організована влада, інакше кажучи, влада, що виділилася із суспільства, влада, що не збігається з суспільством, стоїть над ним. Державна влада має свій особливий апарат у вигляді органів держави та професійних керівників (армія, поліція, чиновники, судді і тощо). Головне призначення державної влади – управління загальнозначущими для народу справами; 4) система збору фінансових коштів (данина, податки, збори, різноманітні повинності). Ці кошти необхідні для вирішення загальнозначущих проблем (наприклад, оборони, будівництва громадських будинків і споруд), а також для утримання державного апарату; 5) право – система загальнообов’язкових правил поведінки; 6) суверенітет – самостійність та незалежність держави у внутрішніх та зовнішніх справах. Виходячи з цих взаємозалежних ознак держави, можливо визначити її таким чином: Держава – це суверенна політична організація суспільства, що має владні повноваження з управління територіально–організованим населенням з метою здійснення загальносоціальних справ.

1.2.2. Суверенітет держави Суверенітет держави є визначальною невід’ємною якістю держави, що відображає її верховенство на своїй території та самостійність (незалежність) у міжнародних відносинах. Одночасно суверенітет (суверенність) є головною ознакою державної влади. Внутрішній суверенітет держави проявляється в тому, що державна влада вирішує основні питання життя суспільства і вправі скасувати будь–яку постанову будь–якої іншої інституції на своїй території. Зовнішня сторона суверенітету держави – незалежність держави у зовнішніх справах – означає свободу зовнішньополітичної діяльності за межами її кордонів. Гарантії державного суверенітету: – волевиявлення народу, який бажає мати власну державу і прагне її незалежності; – економічна незалежність держави; – обороноздатність держави, в тому числі її військова могутність; – міжнародне визнання суверенітету держави. Разом з тим слід зазначити, що у сучасному світі державна влада в більшості країн, попри всю свою суверенність, перебуває під контролем громадянського суспільства і повинна дотримуватись конституційних норм. У зовнішніх зносинах держава має поважати суверенітет інших держав та дотримуватись норм міжнародного права.

1.2.3. Функції держави У науці поняття «функція» вживається у багатьох значеннях. Цей термін використовують і математики, і біологи, і медики, і кібернетики. В юридичній науці поняття «функція» вживається для характеристики ролі держави та права у житті суспільства. Через поняття функцій держави розкриваються сутність держави, зміст її діяльності, соціальне призначення. Функції держави класифікують за різними ознаками. Так, у залежності від тривалості дії розрізняють постійні та тимчасові функції держави. Наприклад, на всіх етапах свого існування держава здійснює функцію охорони правопорядку (постійна функція). У той же час функція ліквідації наслідків певного стихійного лиха чи техногенної катастрофи має тимчасовий характер. Вона зникає з досягненням мети, що постала перед державою. У залежності від значення розрізняють головні та другорядні функції держави. Їх співвідношення, «питома вага» у діяльності держави визначаються конкретним історичним етапом її розвитку і дають можливість оцінити сутність держави, її соціальне призначення. Наприклад, у роки війни на перше місце постає функція оборони, всі інші функції держави їй підлеглі; У залежності від сфери застосування розрізняють внутрішні та зовнішні функції держави. Внутрішні функції спрямовані на вирішення внутрішніх задач держави, а зовнішні – на встановлення й підтримку певних відносин з іншими державами. До внутрішніх функцій держави належать: 1) економічна функція (формування та виконання бюджету, складання та виконання програм економічного розвитку, фінансування низки галузей, безпосереднє керівництво державним сектором економіки); 2) функція захисту прав та свобод людини і громадянина (конституційне закріплення особистих, по¬літичних і соціальних прав людини, діяльність державних органів, що захищають права людини і грома¬дянина); 3) соціальна функція (забезпечення гідного рівня життя людини, допомога громадянам держави, які за об’єктивними чинниками не можуть брати участь у створенні матеріальних благ); 4) функція фінансового контролю (виявлення та облік доходів виробників матеріальних і духовних благ, стягнення податків, розподіл податкових коштів); 5) функція охорони правопорядку (забезпечення точного та повного виконання правових розпоряджень всіма учасниками правових відносин усередині держави, притягнення до юридичної відповідальності правопорушників); 6) природоохоронна, або інакше – екологічна функ¬ція (регулювання процесу використання природних ресурсів, збереження й відновлення природного середовища життя людини). Сучасній державі властива особлива увага до со¬ці¬альної та екологічної функцій, функції захисту прав та свобод людини і громадянина, а також поява нових функцій. Серед них: 7) культурна (духовна) функція (організація освіти, забезпечення зберігання культурної спадщини та доступу громадян до неї); 8) інформаційна функція (організація та забезпечення системи отримання, використання, поширення та збереження інформації). До зовнішніх функцій держави належать: 1) функція забезпечення безпеки держави (захист країни від нападу ззовні, захист загальнонаціональних інтересів від деструктивних дій усередині країни); 2) функція міжнародного співробітництва (співробітництво в політичній, економічній, культурній і спортивній галузях, участь у забезпеченні світового правопорядку, допомога населенню інших держав, які опинились в умовах стихійного, соціального лиха або техногенної катастрофи). У сучасному світі, коли громадське життя все більше інтернаціоналізується, межа між зовнішніми та внутрішніми функціями поступово зникає. Практично кожна з функцій держави має як внутрішній, так і зовнішній аспект.

1.2.4. Форми здійснення функцій держави З урахуванням розподілу влади визначають такі форми здійснення функцій держави: 1) нормотворча – полягає у виданні загальнообов’язкових нормативно–правових актів. Наприклад, для реалізації екологічної функції держави потрібні нормативно–правові акти, які визначають порядок охорони, раціонального використання й поновлення природних ресурсів, встановлюють санкції за заподіяння шкоди природі; 2) виконавча – полягає у повсякденній реалізації органами виконавчої влади вказівок законів. Наприклад, екологічна функція держави здійснюється шляхом спорудження природоохоронних об’єктів, створення заповідників та інших об’єктів природно–заповідного фонду, фінансування наукових досліджень у галузі екології; 3) судова – судові органи беруть участь у реалізації функцій держави шляхом здійснення правосуддя. Наприклад, суди виносять рішення з приводу порушення екологічних прав громадян, вироки у справах про злочини проти навколишнього середовища; 4) контрольно–наглядова – контрольно–наглядові органи держави (прокуратура, антимонопольні органи, органи галузевого нагляду) наглядають за точним і однаковим виконанням законів. Наприклад, органи геологічного нагляду здійснюють контроль щодо проведення геолого–розвідницьких робіт, дотримання відповідних нормативів і стандартів. За зовнішніми ознаками діяльності держави розрізняють: 1) правові форми здійснення функцій держави – всі види діяльності державних органів, пов’язані з виданням правових актів (законів і підзаконних актів, актів застосування права – наказів, вироків і рішень судів, постанов слідчих тощо); 2) організаційні форми здійснення функцій держави – поточна технічна, господарська, статистична діяльність, спрямовані на вирішення певних завдань. Наприклад, будівництво природоохоронного об’єкта вимагає економічного обґрунтування, створення проекту, постачання будівельних матеріалів, навчання персоналу тощо.

1.2.5. Історична типологія держави і права Поняття історичного типу держави пов’язане з уявленням про еволюцію (розвиток) цього найважливішого соціального інституту. Існує кілька основних підходів до визначення типології держави: формаційний, технократичний і цивілізаційний. З погляду формаційного підходу головною ознакою, що визначає історичний тип держави, є тип соціально–економічних відносин, які склалися у суспільстві. Засіб виробництва (соціально–економічні відносини) є ба¬зисом, а держава, право, релігія, мораль, мистецтво – похідні від базису явища. Наприклад, якщо в суспільстві панують рабо¬власницькі соціально–економічні відносини, то й держава є рабовласницькою й захищає, передусім, інтереси рабовласників. Карл Маркс виділяв такі історично існуючі типи держави: рабовласницька, феодальна, буржуазна. У майбутньому, з погляду Маркса, внаслідок соціалістичної революції повинна виникнути держава диктатури пролетаріату, що приведе до відмирання держави й права як непотрібних у комуністичному суспільстві явищ. Технократичний підхід (Герберт Спенсер, Деніел Белл) до історичної типології держави ґрунтується на пріоритеті рівня розвитку технології, що визначає тип держави. Автори цієї точки зору на еволюцію держави розрізняють три рівні розвитку технології: аграрний, промисловий (індустріальний) та постіндустріальний (інформаційний). Аграрний тип технології побудований на позаекономічному примусі до праці, наприклад, на рабстві, кріпосному праві. Цьому технологічному рівню відповідає деспотична держава. Такою, наприклад, державою був Стародавній Єгипет. Індустріальний тип технології вимагає свободи та ініціативи особистості. Йому відповідає ліберальна держава, що визнає свободу та юридичну рівність людей. До цього типа відносилась, наприклад, більшість держав Західної Європи у ХІХ – на початку ХХ ст. Зараз людство переживає етап постіндустріального суспільства. Сучасним інформаційним технологіям, що втягують до виробництва та управління переважну більшість населення, відповідає демократична держава. З позицій цивілізаційного підходу (Микола Данилевський, Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер) історія людства – це історія народження, розвитку та згасання замкнутих, локальних цивілізацій. Кожна з цивілізацій своєю основою має, насамперед, духовну підвалину («велику ідею», за висловом Тойнбі): своєрідну релігію і культуру, національну психологію. Кожна з цивілізацій має властивий для неї тип держави. Якщо з погляду Маркса всі народи Землі та всі держави пройшли (чи пройдуть) ті ж самі стадії розвитку, то з погляду Тойнбі цивілізації ніяк не пов’язані між собою і практично не впливають одна на одну. Тойнбі включав до числа локальних цивілізацій єгипетську, китайську, еллінську, західну, православну, мексиканську та інші цивілізації, що зумовили історичний тип держави, який відповідає тільки їм. Кожен з підходів до типології держави має свої сильні й слабкі сторони, по–своєму висвітлюючи різні аспекти складного шляху розвитку суспільства, держави та права.

Тести до теми 1.2 1. Нормотворчість – це функція держави Так Ні +

2. Цивілізація та держава – це тотожні явища Так Ні +

3. Суверенітет держави – це верховенство державної влади всередині держави та незалежність ззовні Так + Ні

4. Ознаки держави – це сукупність наступних явищ територія, народ, публічна організована влада, право, система збирання коштів + символіка, громадянство, територія, правова система народ, територія, символіка, податки

5. Автором цивілізаційного підходу до типології держави є К.Маркс Г.Спенсер О.Шпенглер +

6. Ф.Енгельс був засновником формаційного підходу до типології держави + цивілізаційного підходу до типології держави технократичного підходу до типології держави

7. До зовнішніх функцій держави не належить забезпечення національної безпеки охорона правопорядку + міжнародне співробітництво

ТЕМА 1.3. ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ Короткий зміст теми Поняття і види влади. Поняття і основні особливості державної влади. Механізм державної влади та способи її здійснення. Принципи здійснення державної влади та проблема її розподілу. Поняття органів державної влади. Органи законодавчої влади. Органи виконавчої влади. Органи судової влади. Участь інших державних органів у механізмі здійснення державної влади. Правоохоронні органи: поняття, система, функції.

Ключові слова Влада, державна влада, механізм держави, державний апарат, державний орган, посада

1.3.1. Влада, її ознаки та види Влада – найважливіша властивість людського су¬спільства. Вона існує в будь–якому об’єднанні людей: в родині, виробничих і навчальних колективах, організаціях та установах, у державі. У самому загальному вигляді владу можна визначити як відносини панування і підпорядкування. Інакше кажучи, це відносини між людьми, через які одних з них наказують, а інші підкоряються. Влада має наступні структурні (складові) елементи: 1) суб’єкти – пануючий та підвладний. Пануючий суб’єкт є безпосереднім носієм влади. Ним може бути індивід, організація, партія, спільнота людей (стан, клас, народ, нація), держава. Для виникнення владних відносин суб’єкту необхідні певні якості, насамперед, – воля до влади, тобто бажання панувати. Окрім волі до влади, суб’єкт влади має бути компетентним, знати суть справи, стан і настрій підлеглих, вміти використовувати ресурси, мати авторитет (повагу з боку підлеглих). Природно, різні суб’єкти влади наділені цими властивостями у неоднаковій мірі. В якості підвладного суб’єкта виступають індивіди та їх об’єднання. Влада не може бути однобічною, вона передбачає підпорядкування підвладних індивідів. Мотиви підкорення можуть бути різними: острах покарання; традиція покори; зацікавленість у виконанні розпоряджень (така влада є найбільш стабільною); авторитет влади у підлеглих; харизма правителя. Підкорення владі – не єдиний спосіб реагування людей на владні накази. За відсутності мотивів для підкорення пануючий суб’єкт може зустріти опір (від мирної непокори до збройної боротьби) з боку підвладних; 2) об’єкт – поведінка окремих індивідів чи їх сукупності, до яких звернені накази суб’єкта влади; 3) засоби впливу суб’єкта влади на підвладних індивідів. Найбільш поширені засоби володарювання: примус (у тому числі – насильство), переконання, керівництво, контроль, особистий приклад. Для сучасного громадянського суспільства і правової держави є характерним пріоритет ненасильницьких засобів впливу на людську поведінку. Примусові засоби використовуються тільки тоді, коли владні розпорядження не виконуються добровільно. Як складне соціальне явище, влада класифікується на безліч видів. Фахівці налічують кілька десятків видів влади. Для юриста найбільш істотним є розмежування політичної і державної влади. Політична влада – це влада, здійснювана різними ланками політичної системи суспільства (влада держави, партії, громадської організації, громадського руху). По¬літична влада множинна за своєю природою: у тому ж самому суспільстві присутні влада правлячої партії і влада опозиції, влада держави і влада місцевого самоврядування тощо.

1.3.2. Поняття і основні особливості державної влади Державна влада – різновид політичної влади, що здійснюється державою та її органами. Від інших видів влади державну владу відрізняють такі ознаки: 1) єдність – у країні існує тільки одна державна влада, що є єдиною; 2) загальність – влада держави поширюється на всю територію країни і на всіх людей, що мешкають у ній; 3) суверенність – державна влада самостійна і незалежна від будь–якої іншої влади як всередині країни так і поза нею; 4) організаційне оформлення – державна влада відокремлена від суспільства і матеріально втілена в державному апараті – сукупності взаємозалежних органів держави; 5) наявність органів примусу (армія, поліція, органи контролю та нагляду, в’язниці і т.ін.). Слід зазначити, що влада сучасної держави, попри всю свою суверенність, обмежена правом, загальновизнаними стандартами прав людини та міжнародними зобов’язаннями, перебуває під контролем громадянського суспільства та світового співтовариства.

1.3.3. Механізм держави Механізм держави охоплює всі державні органи, установи та підприємства. Він має ієрархічну будову, інакше кажучи, нижчестоящі його елементи підкоряються вищестоящим. Механізм держави складається зі службовців – людей, що спеціально займаються управлінням (законотворчістю, виконанням законів, їх охороною від порушень). Структура механізму держави включає: 1) державний апарат (систему органів державної влади). Державний апарат співвідноситься з механізмом держави як частина і ціле, виступаючи як головний елемент механізму держави. Наприклад, державний апарат Української держави включає Верховну Раду, Президента, Кабінет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві державні адміністрації, суди, прокуратуру; 2) державні установи та підприємства, що владними повноваженнями (за винятком їх адміністрацій) не володіють, а виконують загальносоціальні функції у сфері економіки, освіти, охорони здоров'я, культури, науки і т.д. Наприклад, до механізму Української держави включаються державні установи охорони здоров'я, державні навчальні заклади, державні підприємства; 3) державних службовців (чиновників); 4) організаційні і фінансові засоби (наприклад, кошти державного бюджету), а також примусову силу, необхідні для забезпечення діяльності механізму держави.

1.3.4. Органи державної влади Основним елементом державного апарату є орган державної влади (державний орган). Орган державної влади має особливі ознаки, що відрізняють його від недержавних організацій. До них відносяться: 1) державно–владний характер. Державний орган діє з волі держави і від імені держави. Орган держави вправі видавати обов'язкові для виконання нормативні й індивідуальні правові акти, здійснювати контроль за їх виконанням, застосовувати, у разі потреби, примусові заходи; 2) компетенція – сукупність повноважень (прав та обов'язків), предмета відання (сфери управління) і територіального масштабу діяльності. Компетенція кожного державного органа законодавчо визначена й обмежена. Державний орган вправі приймати рішення тільки в межах своєї компетенції. Наприклад, Верховна Рада України не вправі виносити вирок у кримінальній справі, а Верховний Суд України не вправі приймати закони; 3) організаційна структура. Кожен державний орган є колективом, що складається зі службовців. у цьому колективі є керівники і підлеглі, між якими існують особливі правові відносини; 4) первинною ланкою державного органу виступає посада. Органи державної влади формуються різними способами: – вибори (зазвичай, таким шляхом формується склад парламенту); – призначення (наприклад, зазвичай, призначаються міністри, глави департаментів та переважна маса службовців); – отримання посади у спадок (наприклад, такими є спадкові члени Палати лордів Великої Британії); – входження до складу державного органу за посадою (наприклад, міністр оборони України за посадою входить до складу Ради національної безпеки та оборони України). Побудова та діяльність механізму сучасної держави ґрунтуються на наступних принципах: 1) гуманізм, тобто пріоритетність захисту прав і свобод людини і громадянина в діяльності держави; 2) гласність в діяльності державного апарату; 3) професіоналізм державних службовців; 4) законність, тобто діяльність всіх складових частин механізму держави виключно на підставі законодавства; 5) принцип демократизму у формуванні і діяльності державних органів, що дозволяє враховувати різноманітні інтереси переважної більшості громадян. 6) поділ влади на відносно самостійні гілки: законодавчу, виконавчу, судову. Інколи в особливі гілки виділяють також владу глави держави, інформаційну, контрольну, муніципальну, виборчу влади.

1.3.5. Поділ державної влади Основні положення теорії поділу влади: 1) поділ влади закріплюється конституцією; 2) законодавча, виконавча і судова влада надаються різним людям і органам; 3) всі власті рівні і автономні, жодна з них не може бути усунена будь–якою іншою владою; 4) жодна влада не може користуватися правами, наданими конституцією іншій владі; 5) судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може оголосити закон недійсним, якщо він суперечить конституції. Мета розподілу влади полягає в тому, щоб не припустити зосередження влади в руках однієї особи або невеликої групи осіб і тим самим запобігти можливості зловживання владою. Поділ державної влади не означає китайської стіни між різними її гілками. У реальному житті кожна з гілок влади взаємодіє та переплітається з іншими. Наприклад, повноваження створювати норми права належить не тільки законодавчій владі, але й органам виконавчої влади, зокрема, уряду, який видає підзаконні акти. Принцип розподілу влади у нашій країні закріплений ст. 6 Конституції України.

1.3.6. Види державних органів Органи законодавчої влади – це державні органи, діяльність яких полягає у прийнятті, зміни або скасуванні законів. У сучасній державі законодавча влада, як правило, носить представницький характер, тобто склад законодавчого органу формується шляхом виборів. На основі виборів народ передає владу своїм представникам і таким чином уповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. Тому можна говорити про первинність представницьких органів в механізмі державній владі: законодавча влада є першою серед рівних гілок влади. Родова назва для законодавчих органів держави – парламент. В різних країнах має різноманітні назви: Конгрес, Народні Збори, Сейм, Верховна Рада тощо. Як правило, парламент працює у сесійному режимі Крім законотворчості, законодавчий орган має ряд інших важливих повноважень: – ухвалення державного бюджету та контроль за його виконанням; – участь у формуванні органів виконавчій влади; – контроль за роботою уряду, інших посадовців виконавчої влади. Органи виконавчої влади – це державні органи, які безпосередньо управляють суспільством на підставі законів та інших актів законодавчої влади. На відміну від законодавчої влади, що носить первинний характер, виконавча влада має за своєю суттю вторинний (похідний), підзаконний характер. Всі акти відповідних органів ґрунтуються на законі, не повинні йому суперечити, направлені на виконання закону. Органи виконавчої влади – найбільш численна, різноманітна і розгалужена система державних органів. Виходячи із змісту і результатів діяльності виконавчої влади, судять про ефективність державної влади в цілому. Від роботи всієї системи виконавчої влади залежить стан економічного, політичного, соціального і культурного життя суспільства, рівень життя індивіда. Характерні ознаки органів виконавчої влади: 1) формуються шляхом призначення; 2) діють на постійній основі, а не сесійно; 3) вони практично реалізують цілі та завдання внутрішньої і зовнішньої політики, сформульовані парламентом; 4) всі органи виконавчої влади в тій чи іншій формі підконтрольні представницькій владі (парламенту). Органи виконавчої влади складають систему, в якій розрізняють центральні (уряд, міністерства, відомства, агентства) та місцеві органи (державні адміністрації) влади. Зміст діяльності органів виконавчої влади включає: 1) виконавчу діяльність – втілення в життя рішень, які прийняті органами законодавчої влади; 2) розпорядчу діяльність – здійснення управління шляхом видання підзаконних актів та виконання організаційних дій. Органи судової влади – це система державних органів, які здійснюють правосуддя, виступають арбітром у спорах про право. Судова влада перешкоджає дії безрозсудних законів, забезпечує відповідальність виконавчої влади за недотримання волі законодавця, захищає права громадян від свавілля. Основні функції судової влади: 1) охоронна (охорона прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів всіх суб'єктів права); 2) функція правосуддя (захист, відновлення порушених прав); 3) контрольно–наглядова (стримування двох інших гілок влади в рамках права шляхом здійснення судового контролю над ними). Суди незалежні від інших органів влади і підкоряються тільки закону. Принципи правосуддя та гарантії незалежності судової влади, як правило, визначаються конституцією держави. Принципи правосуддя: – законність; – оперативність розгляду справ; – доступність суду для населення; – рівність перед судом; – право на захист; – змагальність сторін; – гласність судового розгляду; – право на оскарження судового рішення; – обов’язковість виконання судового рішення. Гарантії незалежності судової влади; – недоторканність суддів; – незмінність суддів; – позапартійність та аполітичність суддів; – особлива охорона суду та судді. Наприклад, за неповагу до суду та судді, за посягання на повноваження суду встановлюється юридична відповідальність. Судова влада здійснюється одноосібно суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою колегією з дотриманням спеціальної судової процедури.

1.3.7. Правоохоронні органи: поняття, система, функції. Правоохоронні органи – це державні та недержавні органи, головним завданням і функцією яких є охорона правопорядку, захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб, держави, протидія правопорушенням. До державних правоохоронних органів України належать: 1) прокуратура; 2) органи й установи юстиції (Міністерство юстиції, Вища рада юстиції, нотаріат, відділи реєстрації актів громадянського стану); 3) органи внутрішніх справ, у тому числі – міліція; 4) Служба безпеки України; 5) органи державної податкової служби; 6) митні органи. До недержавних правоохоронних органів належать адвокатура, приватний нотаріат, приватні охоронні орга¬нізації. Таким чином, в Україні правоохоронні органи складають декілька самостійних, але в той же час взаємодіючих підсистем.

Тести типу Multiple Choice – Single Answer 1. З наступних тверджень оберіть вірне влада – це система державних органів влада – це відносини панування та підпорядкування + влада – це повноваження глави держави

2. Поняття „політична влада” та „державна влада” є тотожними протилежними перше поняття ширше, ніж друге +

3. До ознак державної влади належить розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову єдність + наявність одноосібного глави держави

4. До мотивів підкорення владі не відноситься інтерес харизма правителя законодавство +

5. З наступних тверджень оберіть правильне механізм держави та апарат держави – тотожні явища апарат держави – частина механізму держави + механізм держави – частина апарату держави

6. Основний елемент апарату держави державний орган + державна посада законодавча, виконавча та судова влада


7. Первинною ланкою державного органу є посада + відділ керівник

8. Родова назва для законодавчого органу законодавчі збори парламент + законодавець

9. Парламент працює у сесійному режимі + у постійному режимі у надзвичайному режимі

10. Виконавчі органи державної влади працюють у сесійному режимі у постійному режимі + у надзвичайному режимі

11. До функцій судової влади належить охоронна функція правосуддя контрольно–наглядова все зазначене +


ТЕМА 1.4. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД Короткий зміст теми Поняття і загальна характеристика державного ладу. Поняття, види і загальна характеристика форм правління. Монархічні форми правління. Необмежені та обмежені монархії. Особливості парламентарної монархії. Види та особливості республіканських форм правління. Порівняльна характеристика парламентарної, президентської та напівпрезидентської республік. Загальна характеристика політичних режимів: поняття, види, особливості. Ознаки демократичного, авторитарного, тоталітарного, деспотичного та ліберального режимів. Форми територіального устрою держави: поняття, види, особливості. Загальна характеристика унітарної держави. Механізм виникнення і ознаки федеративних держав. Поняття і види державної автономії. Загальна характеристика імперії. Поняття і загальна характеристика конфедеративних союзів. Ключові слова Монархія, республіка, унітарна держава, федерація, конференція, демократичний режим, ліберальний режим, авторитарний режим, деспотичний режим, тоталітарний режим.

1.4.1. Форма держави Формa держави – це спосіб організації і здійснення державної влади. Поняття форми держави необхідно для відповіді на питання: як створюються вищі органи держави, як вони взаємодіють між собою і з населенням, як територіально побудована державна влада, якими методами здійснюється державна влада. Форма держави – це державно–правова конструкція, яка складається з трьох елементів: форми правління, форми державного устрою, форми державного режиму. Класифікація держав за їх формою здійснюється відповідно до цих елементів: 1) в залежності від форми правління розрізняють монархічні та республіканські держави; 2) в залежності від форми державного устрою розрізняють унітарні, федеративні та конфедеративні держави; 3) в залежності від форми державного режиму розрізняють демократичні, ліберальні, авторитарні, деспотичні та тоталітарні держави. На форму держави впливають національний склад населення, територіальні розміри країни, історичні традиції народу. Наприклад, невеликі за територією держави і мононаціональні держави, зазвичай, є унітарними. Монархічні держави в сучасному світі – як правило, данина історичній традиції.

1.4.2. Форма правління Форма правління – це організація, порядок створення і взаємодії вищих органів державної влади (парламенту, глави держави та уряду). В залежності від порядку заміщення посади глави держави розрізняють два різновиди форми правління – монархію і республіку. Монархія – це така форма правління, за якої главою держави є особа, що отримує і передає свою посаду і титул, як правило, у спадщину і довічно. Ознаки монархії: 1) влада голови держави (імператора, царя, короля, великого герцога, еміра, султана) існує історично і не делегується йому народом; 2) влада монарха здійснюється безстроково (довічно) і передається, як правило, у спадщину; 3) монарх не відповідає за ухвалені ним політичні рішення. На цей час у світі існує близько 30 монархій. Їх різновиди визначаються характером взаємовідносин монарха з іншими вищими органами влади – парламентом та урядом (табл.1): 1) абсолютна монархія (Катар, Оман, Саудівська Аравія). У руках монарха зосереджена вся повнота влади, всі інші органи влади формуються монархом та діють під його керівництвом. В чистому вигляді зараз таких монархій немає: у більшості випадків вони хоча б формально мають конституцію; 2) дуалістична монархія (Бруней, Бутан, Тонга). Влада поділяється між парламентом і монархом. Парламент приймає закони, але в монарха є право абсолютного вето (відхилення законопроекту). Уряд призначається монархом, підпорядковується йому і відповідає тільки перед ним; 3) парламентарна монархія (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Малайзія, Нідерланди, Норвегія, Таїланд, Швеція, Японія). Монарх юридично є главою держави, але участі в управлінні країною фактично не бере. У парламентарній монархії глава держави або не має права вето щодо законопроектів (наприклад, у Японії), або фактично не застосовує вето (наприклад, у Велико¬британії). Головна відмітна риса парламентарної монархії – формування уряду парламентом і відповідальність уряду перед ним. Низка монархій займає проміжне положення між дуалістичними і парламентарними (Йорданія, Марокко, Непал). Республіка – це така форма правління, за якої верховна влада здійснюється представницькими органами, що обираються населенням на певний строк. Республіка має такі ознаки: 1) влада глави держави і вищих державних органів делегується їм народом; 2) повноваження глави держави обмежені визначеним строком; 3) глава держави несе політичну відповідальність за свою діяльність. Більшість сучасних держав – республіки. Прийнято поділяти республіки на такі різновиди (табл.2): 1) президентська (Бразилія, Мексика, США). Президент у такій республіці, зазвичай, обирається прямими виборами (виняток складають США, де президента обирає колегія вибірників, обрана виборцями). Він очолює не тільки державу, але й уряд. Уряд призначається президентом і відповідає тільки перед ним; 2) парламентарна республіка (Індія, Італія, Німеччина, Угорщина). Президент обирається таким чином, щоб він не отримував свій мандат безпосередньо від громадян: парламентом або окремими зборами, сформованими винятково для виборів президента. Президент не є главою уряду і не є вільним у його формуванні. Фактично, главу і склад кабінету визначає парламент, точніше, партія, яка перемогла на парламентських виборах і має більшість в парламенті. Уряд несе відповідальність перед парламентом; 3) змішана (президентсько–парламентарна) республіка (Бєларусь, Україна, Перу, Росія, Франція). Цей різновид республіки поєднує риси парламентарної і президентської республік. Вибори президента здійснюються всенародним голосуванням (як у президентській республіці), але президент не очолює уряд (як у парламентарній республіці). Уряд призначається президентом, але призначення прем’єр–міністра потребує згоди парламенту. Уряд відповідає перед президентом, але і парламент має право висловити йому недовіру, що тягне відставку уряду. Для змішаної республіки властиве виведення посади президента за тріаду законодавчої, виконавчої і судової влади: президент має самостійний статус.

1.4.3. Форма державного устрою Форма державного устрою – це спосіб територіально–політичного устрою держави, порядок взаємин між державою та її окремими частинами. За формою державного устрою всі держави поділяються на прості (унітарні) і складні. Проста (унітарна) держава – це єдина держава, яка складається з адміністративно–територіальних одиниць (областей, провінцій, губерній), які не мають ознак суверенітету. До ознак унітарної держави належать: 1) наявність єдиного центру і єдиної системи ор¬ганів влади і управління; 2) наявність єдиної системи права. На цей час більшість держав світу – унітарні держави (Болгарія, Угорщина, Греція, Польща). У багатьох унітарних державах (Іспанія, Україна, Фінляндія) є автономні утворення. Різновиди унітарних держав:

–  централізовані. Регіональні органи цих держав формуються шляхом призначення зверху (Казахстан, Нідерланди, Франція);
–  децентралізовані. Регіональні органи утворюються незалежно від центру, зазвичай, за допомогою виборів (Великобританія, Італія, Нова Зеландія).

Серед складних держав розрізняють федерації і конфедерації. Федерація – це добровільне об’єднання кількох самостійних держав (суб’єктів федерації) у єдину союзну державу. Федерацію визначають такі ознаки: 1) наявність декількох правових систем, з яких одна (система федерального права) має верховенство щодо права суб’єкта федерації; 2) наявність двох рівнів державної влади. Федеральна влада (влада держави у цілому) має всю повноту зовнішнього суверенітету і значну частину внутрішнього суверенітету. Влада суб’єкта федерації має внутрішній суверенітет. Різновиди федерацій:

–  територіальні (Бразилія, Німеччина, США);
–  національні (Бельгія, Індія);
–  змішані (Росія).

Сьогодні в світі існує 24 федеративних держави, більшість з яких – великі та середні за територією і чисельністю населення (Індія, Мексика, Нігерія, Росія, США, Німеччина). Історично відома ще одна форма державного устрою – конфедерація (наприклад, США в початковий період свого існування, Німецький союз у 1815–1866 рр.). Конфедерація – це тимчасовий союз держав, створений для досягнення певної мети (наприклад, виборення незалежності). В цьому випадку держави поєднують лише окремі напрямки своєї діяльності (наприклад, оборону, зовнішню політику, зовнішню торгівлю). Розвиток конфедерації підкоряється «залізному історичному закону»: вона або розпадається на окремі держави (Об’єднана Арабська Республіка 1958–1961 рр., яка розпалася на Єгипет та Сирію), або еволюціонує в федерацію (США). На цей час риси конфедерації має Європейський Союз. У 2003 р. була утворена конфедеративна держава Сербії та Чорногорії. Історично відома ще одна форма державного устрою – імперія. Складається з метрополії – центру держави, в підпорядкуванні якої перебувають колонії. Владні повноваження належать виключно метрополії. Для правового статусу як колонії, так її населення характерна дискримінація – обмеження у правах. До числа найбільших відносились Британська, Французька, Іспанська імперії. Національно–визвольний рух у колоніях цих держав призвів до появи нових національних держав та розпаду імперій.

1.4.4. Форма державного режиму Форма правління і форма державного устрою надають уявлення про організацію держави, її зовнішню форму. Реальна ж сутність інститутів держави, дійсний стан демократії відбиваються в понятті “державний режим”. Форма державного режиму – це сукупність прийомів і методів здійснення державної влади. Існує безліч класифікацій державних режимів, з яких найбільш розповсюджена – розподіл держав на демократичні й антидемократичні (авторитарні й тоталітарні). Характер державного режиму визначається не тільки правовими нормами, але й існуючою в країні політичною системою, рівнем політичної і правової культури населення. Однак визначальним фактором служить характер державної влади. Розрізняють такі різновиди форм державного режиму: 1) демократичний режим, якому властиві: реальність особистих і політичних прав і свобод громадян; політичний та ідеологічний плюралізм; формування органів влади шляхом вільних загальних виборів; розподіл влади; діяльність і влади, і опозиції в виключно конституційних рамках. Такий різновид державного режиму є типовим для держав Західної, Північної і Центральної Європи, Північної Америки. Окремі параметри демократичного режиму досягнуті постсоціалістичними країнами; 2) ліберальний режим, для якого характерні: визнання автономії (незалежності) людини від держави, захист природних прав людини, причому пріоритет віддається особистим правам перед соціальними, конституційне обмеження втручання держави до сфери економічних відносин, розподіл державної влади, верховенство закону. В сучасній державний практиці ліберальний режим збігається з демократичним. Відмінність між ними полягає, передусім, у стані забезпеченості соціальних прав трудящих. Ліберальний режим, як правило, покладає це завдання не на державу, а інституції громадянського суспільства (наприклад, благодійні організації, недержавні пенсійні фонди тощо); 3) авторитарний режим, якому властиві: обмеження обсягу політичних прав і свобод; обмежений політичний та ідеологічний плюралізм (наприклад, дозволено існування тільки двох партій); фактична, а часом і формальна відсутність розподілу влади; недемократичний характер виборів (відсутність у виборців реальної можливості вибору). Авторитарний режим є характерним для низки країн, що розвиваються (Індонезія, Малайзія, Таїланд), хоча окремі його елементи можуть виявлятися і у традиційно демократичних державах (наприклад, у Великобританії часів Другої світової війни). 4) деспотичний режим, для якого характерні: ніким і нічим не обмежена влада правителя над усіма членами суспільства, його цілковита сваволя, крайня централізація влади і безправність підданих. Класичні деспотії – стародавні (Вавилон, Ассирія, Єгипет) та середньовічні (Османська імперія, імперія Великих Моголів) держави; 5) тоталітарний, якому властиві: принципова відмова від ідеї прав людини і громадянина; пріоритет партії або держави в системі соціальних цінностей; однопартійна політична система і заборона існування опозиції; наявність загально¬обов’язкової державної ідеології; формальний і декоративний характер виборів; принципове заперечення розподілу влади; вождізм. Тоталітарний режим можливий як у високорозвиненому, так і слаборозвиненому суспільстві та державі (нацистська Німеччина, фашистська Італія, СРСР і країни соціалістичного табору, деякі сучасні африканські й азіатські держави). У більшості випадків тоталітарні й авторитарні режими важко розрізнити.

Тести до теми 1.4

1. Форма правління, яка характеризується розподілом влади між монархом та парламентом, причому монарх має право формувати уряд – це абсолютна монархія дуалістична монархія + парламентарна монархія

2. Форма правління, для якої характерна відсутність у монарха реальної влади, обмеження його ролі суто представницькими повноваженнями – це абсолютна монархія дуалістична монархія парламентська монархія +


3. Форма правління, для якої характерне поєднання президентом ролі глави держави та глави виконавчої влади – це парламентарна республіка президентська республіка + змішана республіка.

4. Форма правління, за якої вибори президента здійснюються парламентом – це парламентарна республіка + президентська республіка змішана республіка

5. Автономні утворення можуть перебувати тільки в унітарних країнах федеративних країнах вірні обидві відповіді +

6. Форма державного устрою, яка передбачає наявність у складі однієї держави державних утворень з елементами внутрішнього суверенітету – це унітарна держава федерація + конфедерація

7. Форма державного устрою, яка є тимчасовим союзом незалежних держав, створеним для досягнення певної мети – це унітарна держава федерація конфедерація +

8. До видів федерацій не належать територіальні національні децентралізовані +

9. Який з представлених видів політичного режиму базується на принциповій відмові від ідей прав людини та громадянина, забороні на існування опозиції? деспотичний авторитарний тоталітарний +

10. Який з представлених видів політичного режиму передбачає обмеження обсягу прав та свобод, недемократичні вибори, нерівні умов для правлячої та опозиційних партій? демократичний авторитарний + тоталітарний

11. Який з представлених видів політичного режиму передбачає визнання народу в якості єдиного джерела влади, широкий обсяг прав та свобод людини і громадянина? демократичний + авторитарний тоталітарний


ТЕМА 1.5. ОСОБА, СУСПІЛЬСТВО, ДЕРЖАВА Короткий зміст теми Загальна характеристика суспільства і суспільних відносин. Види суспільних відносин. Поняття суб'єктів суспільних відносин. Загальна характеристика понять «людина», «індивід», «особистість», «особа» і «громадянин». Конкретно–історичний характер цих понять. Особливості та наслідки взаємовідносин особи і суспільства. Держава як суб'єкт суспільних відносин. Особливості взаємовідносин суспільства і держави. Історичний аспект формування уявлень про їх суть. Особливості взаємовідносин особи і держави. Поняття правового статусу особи, його види і особливості. Поняття громадянства та способи його набуття і припинення. Поняття і особливості правового статусу іноземців, осіб без громадянства та осіб з подвійним громадянством. Принципи правового статусу особи. Рівність громадян. Загальна характеристика інших суб'єктів суспільних відносин. Особливості політичних відносин. Поняття і загальна характеристика політичної системи суспільства. Поняття правової держави. Історичний аспект розвитку ідей про правову державу. Основні ознаки правової держави. Проблеми і перспективи побудови правової держави. Поняття і загальна характеристика громадянського суспільства. Ключові слова Суспільство, суспільні відносини, правові відносини, правові норми, політична партія, громадська організація, громадянин, особа, громадянське суспільство, правова держава Іменний покажчик Арістотель, Томас Гоббс, Джон Локк, Жан Жак Руссо, Бенедикт Спіноза, Марсилій Падуанський, Нікколо Макіавеллі, Платон, Цицерон, Іммануїл Кант, Георг Фрідріх Гегель, Роберт фон Моль, Богдан Кістяківський

1.5.1. Суспільні відносини У першій темі ви коротко ознайомились з поняттям „суспільні відносини”. Суспільні відносини, що є різновидом соціальних зв’язків, мають істотне значення для існування та діяльності людей. Фактично вони є специфічною формою співіснування людей. До суспільних відносин належать правові, економічні, політичні, духовні, професійні та інші різновиди суспільних відносин. Кожен з цих видів формується і реалізується у функціонуванні суспільства та життєдіяльності індивіда. Правові відносини визначаються правовими нормами; економічні – засобами виробництва; духовні – рівнем розвитку суспільної свідомості; професійні – діяльністю людини. Суб’єкти суспільних відносин залежно від їх своєрідності поділяються на: – індивідуальні (люди); – соціально–групові (клани, касти, класи, стани); – соціально–демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, люди похилого віку); – соціально–етнічні (народ, нація, національна або етнічна група); – соціально–професійні (трудові колективи, професійні та творчі об’єднання); – соціально–політичні (держава, політичні партії, громадські організації, громадські рухи). Особливими суб’єктами суспільних відносин виступають держава та її органи. Держава є носієм публічної політичної влади і в такій якості виконує роль організатора та керівника, а іноді й ініціатора суспільних відносин та суспільного життя. Зокрема, за допомогою права держава закріплює ті чи інші суспільні ідеї, організує суспільство на втілення їх у життя. Органи держави від імені держави вступають у різноманітні виробничі, політичні, ідеологічні відносини з усіма суб’єктами суспільних відносин.

1.5.2. Особливості взаємовідносин суспільства і держави. Історичний аспект формування уявлень про їх суть Взаємовідносини суспільства та держави по–різному оцінювались і різні історичні епохи. У давнину, як правило, поняття „суспільство” та „держава” ототожнювались. Представниками такої точки зору були грецькі філософи Платон та Арістотель. Разом з тим, до суспільства (а значить – і до держави) вони відносили тільки повноправних громадян полісу, ставлячи за межі суспільства іноземців, рабів, жінок. В часи середньовіччя держава, як правило, ототожнювалась з правителем, а суспільство – з вищими станами (дворянством та духовенством). Лише поодинокі мислителі наважувались говорити про необхідність суспільного контролю над державною владою (зокрема, такі думки висловлював Марсилій Падуанський). Термін „держава” (у розумінні окремого від суспільства та правителя явища) ввід до обігу італійський мислитель доби Ренесансу Нікколо Макіавеллі. Але остаточно поняття „суспільство” та „держава” були відокремлені один від одного політичними філософами доби ранньобуржуазних революцій в Європі (Бенедикт Спіноза, Джон Локк, Жан Жак Руссо). Саме вони виробили концепцію громадянського суспільства, інтересам та потребам якого має бути підпорядкована держава та її апарат. Держава постає як договірний результат розумного компромісу між людьми. Суспільство наділяє державу повноваженнями охороняти природні права людини та карати правопорушників. В подальшому склались два основні типи уявлень про співвідношення суспільства та держави: – теорія етатистської держави, у відповідності до якої держава стоїть над суспільством, контролює його, аби індивіди не порушували прав один одного та не посягали на правопорядок (яскравим представником такої точки зору був Георг Фрідріх Гегель); – теорія правової держави, у відповідності до якої держава підпорядкована суспільству і своїм завданням має забезпечення нормальне функціонування громадянського суспільства (філософське обґрунтування цієї ідеї надав Іммануїл Кант, а правове – Роберт фон Моль). Р.фон Моль ввів до наукового обігу поняття „правова держава”.

1.5.3. Особа та держава Зазвичай, у повсякденній мові поняття «людина», „індивід”, „особа”, «особистість», «громадянин» вживаються як рівнозначні поняття. В юридичній мові всі ці терміни вживаються в різних значеннях. Поняття «людина» означає біосоціальну характеристику істоти. Людина є одночасно частинкою природи та продуктом і суб’єктом суспільних відносин. Сучасне право, як міжнародне, так і національне, виходить з принципу рівності всіх людей, що живуть на Землі. Кожна людина має право на життя, свободу, безпеку, прагнення до щастя, на опір гнобленню. Поняття „людина” є родовим. Воно відображає риси, властиві всім людям в цілому. Конкретна ж людина, представник людського роду охоплюється поняттям „індивід”. Поняття «особистість» вживається в сенсі соціальної характеристики суб’єкта. Індивід стає особистістю під впливом суспільства, коли він включений до системи суспільних відносин, коли він грає певну соціальну роль, займає у суспільстві певне місце. Вся зазначені поняття застосовуються в більшості суспільних (гуманітарних наук) та в суспільній практиці – для позначення індивідуальних суб’єктів суспільних відносин. Натомість поняття „особа” використовується виключно для позначення суб’єктів правових відносин. Законодавчо встановлені права, свободи й обов’язки особи складають її правовий статус. Поняття «громадянин» вживається стосовно людини, що має правовий зв’язок з якою–небудь державою (у монархічних державах цьому поняттю відповідає термін «підданий»). Люди, що перебувають на території держави, за своїм правовим статусом належать до однієї з трьох категорій: громадяни/піддані, іноземні громадяни/піддані, особи без громадянства (апатриди), особи з подвійним громадянством (біпатриди). Іноземні громадяни або піддані мають правовий зв’язок з іноземною державою, апатриди не зв’язані правовими зв’язками з жодною державою. Способи набуття громадянства: – філіація (на підставі „права крові” або „права ґрунту”); – натуралізація (прийом до громадянства); – репатріація (відновлення в громадянстві); – оптація (вибір громадянства при зміні державної приналежності території). Підстави припинення громадянства: – вихід з громадянства; – втрата громадянства; – положення міжнародного договору (наприклад, оптація). Правовий статус фізичної особи визначають насамперед конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Фундаментальна основа правового статусу фізичної особи – рівність. Принципи правового статусу особи: – рівність перед законом. Сутність цього принципу полягає в тому, що вимоги закону та правові можливості, які надає закон, є однаковими для всіх осіб; – рівність перед судом. Це означає, що суд при винесенні рішення не повинен ані надавати переваги, ані застосовувати обмеження щодо особи за ознаками раси, мови, походження, політичних, релігійних переконань тощо; – рівноправність один перед одним. Сутність цього принципу полягає в тому, що всі громадяни, іноземці, особи без громадянства користуються тими самими правами та свободами, несуть ті самі обов’язки, за винятками, встановленими законом (наприклад, негромадяни не виконують військового обов’язку); – гендерна рівність (рівноправ’я чоловіків і жінок); – заборона дискримінації.

1.5.4. Політична система суспільства Політична система суспільства – це система державних і недержавних соціальних інститутів, що здійснюють певні політичні функції. До основних функцій політичної системи відносяться: 1) визначення цілей і задач суспільства; 2) мобілізація ресурсів на досягнення поставлених цілей; 3) інтеграція елементів суспільства за допомогою пропаганди загальних цілей і цінностей; 4) розподіл матеріальних та нематеріальних благ. Існує безліч підходів до типології політичних систем: – у залежності від типу суспільства – традиційні, демократичні і тоталітарні; – у залежності від взаємодії із зовнішнім середовищем – відкриті і закриті; – у залежності від характеру політичного режиму – демократичні, авторитарні і тоталітарні; – у залежності від способів здійснення функцій – командні, змагальні і соціопримирні. Для командної системи характерний: бюрократичний централізм; внутрішня і зовнішня безконтрольність; наявність єдиного центра прийняття рішень, які не підлягають критиці; відсутність зворотного зв'язку між владою і підвладними. Яскравим прикладом такої системи був СРСР. Для змагальної системи властиві: протиборство різних політичних сил; наявність різних центрів прийняття рішень; тиск на владу знизу з метою домогтися найбільш вигідних для себе умов. Саме такими були політичні системи переважної більшості розвинутих країн Заходу у ХІХ–ХХ ст. Соціопримирна система тільки починає складатися в умовах переходу людства від конфронтації до співробітництва на основі визнання загальнолюдських цінностей. Для неї характерні пошук компромісу між правлячими групами та опозицією, прийняття рішень на основі взаємних поступок і консенсусу. Структура політичної системи: 1) інституційний блок – політична структура, що включає партії, громадські організації та рухи, держава; 2) нормативний блок – норми, які регулюють політичні відносини. В такій якості виступають корпоративні, правові, іноді – навіть релігійні норми. Хоча слід зауважити, що соціальне регулювання поширюється не тільки на політичне життя. Отже, до політичної системи відносяться не всі чинні у суспільстві соціальні норми, а лише та їх частина, що регулює політичні відносини; 3) функціональний блок – політичні відносини; 4) ідеологічний блок – політична свідомість і політична культура. Серед інститутів політичної системи найважливішим інститутом є держава. По–перше, держава організує і формалізує політичну систему. Конституційному регулюванню піддається або вся політична система, або як мінімум головний її елемент – держава. По–друге, воно створює умови для забезпечення верховенства політичної системи стосовно економічної і духовної систем суспільства. По–третє, державна влада є центром, навколо якого обертається світ політичних явищ. Сучасна держава є одночасно й ареною політичної боротьби за владу, і метою цієї боротьби. По–четверте, держава є політичною самоорганізацію всього суспільства. Якщо партії і громадські організації представляють інтереси окремих соціальних груп, то держава виражає загальний інтерес.

1.5.5. Поняття і загальна характеристика громадянського суспільства Поняття «громадянське суспільство» відрізняється від поняття «суспільство». Суспільство як властивий тільки людині механізм спілкування і колективної діяльності, виникло задовго до появи держави. Громадянське су¬спільство – це якісний стан суспільства, що склалося в деяких державах (насамперед – західноєвропейських) у Новий час. У досучасних державах існували тільки окремі елементи громадянського суспільства (наприклад, підпорядкованість державних органів суспільству в Давніх Афінах, розвинуте приватне право у Давньому Римі). Громадянське суспільство – це спільнота вільних індивідів, недержавних об’єднань громадян і сфера відносин між ними, незалежна від держави. У широкому розумінні громадянське суспільство містить у собі все, чого «не дістають руки» держави. У громадянського суспільства, як складного явища, є своя структура, яку складають: 1) вільні, рівноправні, самостійні індивіди. В особистісному відношенні член громадянського суспільства – це вільна людина, яка володіє почуттям особистої гідності. В економічному плані її самостійність виявляється в тому, що вона постає одночасно як власник і як трудівник. Вона має засоби, необхідні для нормального існування, і готова узяти на себе ризик ведення своєї справи, відповідальність за себе і свою родину. Політичний аспект свободи індивіда полягає в його незалежності від держави і можливості брати участь в управлінні державними справами; 2) недержавні об’єднання громадян (родина, церква, партії, профспілки, клуби, рухи). У громадянському суспільстві кожен має можливість задовольнити споконвічну тягу людини до спілкування – за віковими, інтелектуальними, економічними, спортивними, релі¬гійними, політичними інтересами; 3) суспільні стосунки між індивідами і їх об’єд¬наннями, що розвиваються на основі рівності та самоврядування. Відносини в середовищі громадянського суспільства надзвичайно різноманітні: господарські, економічні, сімейно–родинні, етнічні, релігійні, правові, політичні. Характерно, що тут переважають не вертикальні (за підпорядкованістю), а горизонтальні (рівнопартнерські та конкурентні) зв’язки. У цю сферу діяльності людей держава втручається лише тоді, коли суспільству або окремим людям загрожує небезпека, коли суспільство не може самостійно подолати якусь проблему. Таким чином, громадянське суспільство – це, головним чином, соціально–економічна і особиста сфера життєдіяльності людей, вільна від державного втручання. Дуже гострою є проблема взаємин громадянського суспільства і держави. Рівноправне партнерство між ними неможливе, тому що будь–яка державна влада постійно прагне до самозростання і підпорядкування собі суспільства. Тому, або громадянське суспільство формує і контролює державу, або держава поглинає су¬спільство і тоді воно перестає бути громадянським. Громадянському суспільству відповідає тип держави, яку звуть правовою. Правова держава – система органів і інститутів, які гарантують і захищають нормальне функціонування громадянського суспільства. Контроль громадянського суспільства над державою здійснюється за допомогою політичних партій (особливо опозиційних), засобів масової інформації, вільних демократичних виборів. У кризовій ситуації громадянське суспільство може вдатись і до акцій непокори. Більше того, класики теорії громадянського суспільства (наприклад, Жан Жак Руссо) припускали повстання проти державної влади, яка суперечить інтересам суспільства.

1.5.6. Правова держава Правова держава – це така держава, в якій найбільш повно забезпечені права та свободи особистості, а державна влада базується на праві, пов’язана правом та здійснюється у правових формах. Головні ознаки правової держави: 1) широкий спектр прав і свобод особи, гарантованих і забезпечуваних державою, рівність громадян перед законом, доступність правового захисту для кожного громадянина, обмеження втручання держави в царину приватної ініціативи. Громадяни діють за принципом: “Дозволено все, що не заборонене законом”; 2) верховенство правового закону в системі нормативно–правових актів. Правовим є тільки такий закон, який містить рівну для всіх міру свободи і справедливості. Інакше кажучи, це справедливий і гуманний закон, перед яким усі рівні; 3) демократичний, легальний спосіб формування влади. Органи влади правової держави, як правило, формуються шляхом виборів, а призначення на державні посади здійснюються з дотриманням законної процедури. Вільні загальні вибори – найважливіший засіб контролю суспільства над державною владою. У правовій державі неможливі державні перевороти, закулісні угоди щодо формування органів влади; 4) розподіл влади. Кожна з галузей влади (законодавча, виконавча, судова) формується і діє у певній незалежності одна від одної. Розподіл влади передбачає також наявність суворо окресленого кола повноважень і меж діяльності для кожної з галузей влади; 5) зв’язаність влади правом. Влада правової держави діє за принципом: «Дозволено лише те, що безпосередньо передбачено законом». Правова держава постає як такий тип держави, влада якої ґрунтується на праві, обмежується через право і здійснюється в правових формах; 6) високий рівень загальної і правової культури громадян. Тільки в цьому випадку можлива свідома, компетентна участь громадян в управлінні державними і суспільними справами, повага до закону, прав і свобод співгромадян; 7) взаємна відповідальність держави й особи. Відповідальність особи перед державою існує за будь–якого типу держави. Але тільки в правовій державі можлива відповідальність державної влади перед особою у разі порушення державою прав, свобод та законних інтересів особи. Вона реалізується через подання позову до держави та її органів, звернення до суду, у тому числі і до міжнародних судових органів. 8) гідне становище суду у суспільстві і державі. Суд має бути арбітром у взаєминах між громадянами і державою. Діяльність суду повинна ґрунтуватися на таких принципах як колегіальність, презумпція невинуватості, змагальність, рівність сторін, право на оскарження прийнятих рішень тощо. Правова держава – це ідеал, якого ще не досягнуто навіть у найрозвинутіших державах. Проте, конституційне закріплення цього ідеалу зобов’язує державну владу до законних, справедливих дій заради загального добробуту.

1.5.7. Історичний аспект розвитку ідей про правову державу Вже мислителі давнини помітили особливість державної влади – її прагнення до самозростання, до підпорядкування собі усіх сфер життєдіяльності суспільства. Не випадково у творах Томаса Гоббса (XVІІ ст.) держава ототожнюється з біблійним чудовиськом – Левіафаном, яке поглинає усе, що трапляється на його шляху. Однією з перепон на шляху всепоглинаючої держави мислителі минулого і сьогодення називали право. Окремі аспекти теорії правової держави виявили античні мислителі Платон, Арістотель, Цицерон. Платон і Арістотель першими порушили питання про можливість існування правильних і неправильних (не відповідних праву) держав. З погляду Платона, справедливо влаштована, правильна держава схожа на справедливу людину. Арістотель стверджував, що правильна держава – є прекрасне і вільне спілкування заради доброго життя. Цицерону належить перше з відомих нам визначень держави як правового об’єднання людей. Діячі ранньобуржуазних революцій і епохи Просвітництва (Джон Лільберн, Джон Локк, Шарль Луї Монтеск’є) розробили ідеї про найважливіші компоненти правової держави, а саме – теорію прав людини та ідею розподілу влади. Джон Лільберн вперше за¬провадив в обіг поняття «права людини». З його погляду свобода слова, совісті, друку, петицій, торгівлі, рівність перед законом і судом, право власності складають природжені (дані не державою, а Богом і природою) права людини. Джон Локк (друга половина XVІІ ст.) розробив вчення про гарантії забезпечення прав людини, якими є: законність, розподіл влади, право народу на опір незаконним проявам влади. Шарль Луї Монтеск’є обґрунтував ідею верховенства конституції в державі, ідею розподілу влади як гарантії проти тиранії. Філософське обґрунтування ідеї правової держави традиційно пов’язують з ім’ям Іммануїла Канта. Згідно з визначенням Канта держава – це поєднання безлічі людей, підпорядкованих правовим законам. Термін «правова держава» запровадили в науковий і політичний обіг німецькі вчені XІХ ст. Карл–Теодор Велькер і Роберт фон Моль. За визначенням останнього правова держава – це держава, заснована на закріпленні в конституції прав і свобод громадян. Ідея правової держави отримала розвиток у працях відомого українського юриста Богдана Олександровича Кістяківського. З його погляду правова держава – це конституційна держава. «У конституційній державі влада, перетворюючись на правову, принципово відрізняється від влади в історично передуючих конституційній державі типах держави... У конституційній державі влада перестає бути фактично пануванням людей і перетворюється на панування правових норм». У конституціях деяких сучасних держав (Німеччина, Іспанія, Україна) ідея правової держави закріплена безпосередньо, у конституціях інших держав (Австрія, Греція, Франція) вона одержала непряме закріплення. Але навіть там, де ідея правової держави формально не за¬кріплена в конституції, вона фактично реалізується у правовому статусі особи, системі й діяльності органів державної влади.

1.5.8. Проблеми і перспективи побудови правової держави У Конституції України поняття «громадянське су¬спільство» не зафіксоване, хоча основні нормативні засади громадянського суспільства знайшли своє відображення. Це не випадково, адже розвинутого громадянського суспільства, як і правової держави в Україні поки що немає. Досягнення такого якісного стану суспільства і держави – справа майбутнього. Формування громадянського су¬спільства і правової держави в Україні має йти такими головними напрямками: 1) розвиток приватної ініціативи. Історія не знає прикладів існування громадянського суспільства і правової держави без ринкових відносин і приватної власності. Приватна власність, ринкова економіка перешкоджають політичній монополії партії чи соціальної групи, створюють матеріальні умови для самостійності, свободи і рівноправності індивідів. Найважливіші правові засоби в цьому сенсі – закріплення права власності та свободи підприємництва в Конституції України, Цивільному і Господарському кодексах. Цивільний кодекс, з огляду на його значення для громадянського суспільства, часто називають другою, або економічною конституцією держави; 2) досягнення високого рівня добробуту громадян, згладжування соціальної нерівності. Ані громадянське суспільство, ані правова держава неможливі поряд з бідністю, соціальною незахищеністю більшості населення. Традиційною опорою демократії є середній клас, який у сучасних західних державах складає дві третини населення. Українська держава має створити правові та політичні умови для формування середнього класу, подолання бідності значної частини населення України. Цей процес тісно пов’язаний з розвитком ринкової економіки, вдосконаленням податкового і соціального законодавства; 3) формування громадянської політичної культури. Носії цього типу політичної культури не лише усвідомлюють цілі й призначення політики, але й активно беруть участь у політичному процесі. Невід’ємною частиною цього процесу є підвищення правової культури, рівня правових знань населення України, подолання нігілістичного й ідеалістичного ставлення до правових цінностей, політичного абсентеїзму (відмову від участі в політичному житті, зокрема – у виборах); 4) вдосконалювання системи законодавства. Галузеве законодавство повинно бути, щонайменше, приведено у відповідність з Конституцією України і ратифікованими Україною міжнародними договорами. Особливо це стосується адміністративного законодавства, де дотепер зберігаються архаїчні норми, що сходять ще до законодавства СРСР. Наприклад, дотепер існує інститут прописки, який суперечить праву людини на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. На просування нашої країни до громадянського су¬спільства націлена Конституція України, політична діяльність усіх демократично орієнтованих суспільних інститутів.

Тести до теми 1.5

1. Термін „держава” ввів у політичну науку та юриспруденцію Платон Макіавеллі + Роберт фон Моль

2. Термін „правова держава” ввів у науку Платон Макіавеллі Роберт фон Моль +

3. Громадянське суспільство – це:

сукупність громадян держави сукупність індивідів, які існують під жорстким державним контролем держави спільнота вільних індивідів і відносин між ними, поза сферою державного втручання +

4. Правова держава – це держава, в якій існує розвинута система права держава, в якій ефективно здійснюється виконавча влада держава, в якій державна влада базується на праві, пов’язана правом та здійснюється у правових формах +

5. Поняття „людина” та „індивід” є тотожними протилежними поняття „людина” є родовим, а „індивід” – конкретним +

6. Контроль громадянського суспільства над державою відбувається у формах виборів діяльності ЗМІ діяльності опозиції у всіх зазначених формах

Журнал Аудиторія www.au-moodle.com